27 липня виповнюється 145 років від дня народження Володимира Григоровича Леонтовича

Його багаторічна діяльність стала вагомим внеском у збереження української історико-культурної спадщини, розвиток архітектурної науки та становлення інженерної освіти в Україні.

Володимир Леонтович народився 27 липня 1881 року в місті Гадяч Полтавської губернії. Після закінчення Мінської гімназії вступив до Київського політехнічного інституту, який завершив у 1906 році за спеціальністю інженера-будівельника. Уже в студентські роки він виявив глибокий інтерес до історії української архітектури та дослідження пам'яток давнього будівництва, що визначило головний напрям його подальшої професійної діяльності.

Після закінчення інституту молодий фахівець працював на Волині, де поєднував інженерну практику з дослідженням і реставрацією пам'яток сакральної архітектури. Упродовж 1906–1912 років він здійснив масштабне обстеження та реставраційні роботи десятків дерев'яних церков Волині. Виконані ним креслення, обміри й наукові описи стали важливим джерелом для вивчення української народної архітектури та збереження багатьох пам'яток, частина яких у подальшому була втрачена. Саме тому сучасні дослідники вважають Володимира Леонтовича одним із фундаторів української наукової школи реставрації архітектурних пам'яток.

Особливе місце у творчому доробку архітектора посідають роботи з реставрації визначних історичних споруд. За його участю здійснювалися реставрація дзвіниці та келій Василівського монастиря в Овручі, дослідження і підготовка до реставрації замку князів Острозьких в Острозі, а також реалізація меморіального комплексу «Козацькі могили» поблизу села Пляшева на місці Берестецької битви. У цих роботах Леонтович послідовно обстоював принципи наукової достовірності, ретельного вивчення історичних джерел і максимального збереження автентичних елементів пам'яток, що було новаторським підходом для початку ХХ століття.

Не менш вагомою була його педагогічна діяльність. Майже все професійне життя Володимир Леонтович присвятив викладацькій роботі у провідних закладах вищої освіти Києва. Він викладав у Київському політехнічному інституті, Київському інженерно-будівельному інституті, Київському художньому інституті та Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де очолював кафедри геодезії та картографії. У 1940 році йому було присвоєно вчене звання професора. Його наукові дослідження стосувалися застосування геодезичних методів у будівництві, реконструкції інженерних споруд і реставрації пам'яток архітектури. Праці Леонтовича стали основою для підготовки кількох поколінь інженерів, архітекторів і геодезистів.

Період Другої світової війни та повоєнної відбудови поставив перед українськими фахівцями складні завдання зі збереження історичної забудови. Володимир Леонтович належав до тих учених і практиків, які поєднували наукову діяльність із вирішенням актуальних проблем відновлення міст та архітектурних пам'яток. Його досвід у сфері геодезії, будівництва й історії архітектури був затребуваний як у наукових установах, так і в системі вищої освіти. Значний вплив він справив і на розвиток методики інженерно-геодезичних робіт, що застосовувалися під час реконструкції будівель і споруд.

Важливою складовою наукової спадщини Леонтовича стало документування архітектурних пам'яток. Його особовий фонд, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України в місті Києві, містить сотні креслень, обмірів, проєктів, фотографій, наукових записів і матеріалів з реставрації пам'яток Волині, Києва, Острога, Овруча та інших історичних центрів України. Ці документи й сьогодні є цінним джерелом для істориків архітектури, реставраторів і краєзнавців.

Володимир Григорович Леонтович помер 29 квітня 1968 року в Києві. Його професійна спадщина значно пережила свого творця. Багато запропонованих ним принципів дослідження та реставрації пам'яток залишаються актуальними і нині, коли питання збереження української культурної спадщини набувають особливого значення. Ім'я Володимира Леонтовича по праву належить до когорти українських учених і практиків, які заклали підвалини наукової реставрації в Україні. Його діяльність переконливо засвідчує, що охорона архітектурної спадщини є не лише професійним обов'язком, а й важливою складовою національної пам'яті. Завдяки його праці було збережено унікальні пам'ятки української архітектури, а сформовані ним наукові підходи й сьогодні залишаються орієнтиром для дослідників, архітекторів і реставраторів.