Виповнилося 100 років від дня народження Андрія Федоровича Омельченка

Народився Андрій Омельченко 1926 року в селі Павлиш Онуфріївського району Полтавської (тепер Кіровоградської) області.

Андрій Федорович у ранньому дитинстві вперше почув звуки бандури, спів кобзаря, які полонили його. У 30-х роках він уже відвідував дитячу капелу бандуристів Палацу культури заводу імені Ф. Дзержинського (м. Дніпродзержинськ), його першим учителем був відомий на той час бандурист Макар Осадчий. Подальше навчання було перерване війною. З листопада 1943 року – фронтові дороги, участь у боях на Першому Білоруському фронті, три поранення. Перемогу зустрів у Берліні, нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня та багатьма медалями. Після війни А. Ф. Омельченко продовжив військову службу як музикант в Ансамблі пісні і танцю під керуванням С. П. Шейніна, у складі радянських військ у Німеччині. Служба в ансамблі стала своєрідним музичним училищем, у якому відбулися його перші кроки як виконавця. У 1950–1956 рр. він навчався на факультеті народних інструментів Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. Серед його викладачів по класу бандури були видатні фахівці й пропагандисти кобзарства А. М. Бобир та Д. В. Кабачок, по класу вокалу – професори Д. Г. Євтушенко та О. О. Гродзинський. По закінченні Консерваторії продовжив навчання в аспірантурі виконавського профілю по класу професора М. М. Геліса.

Уже під час навчання, з 1952 року, працював солістом ансамблю бандуристів Українського радіо. Його концертна діяльність охоплювала не лише Україну, а й Польщу, Чехословаччину, Фінляндію та Грецію, що сприяло популяризації українського кобзарського мистецтва за кордоном.

Вагоме місце в житті Андрія Омельченка посідала педагогічна діяльність. Із 1954 року він викладав у Київській середній спеціальній музичній школі-інтернаті імені Миколи Лисенка, згодом – у Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра, а з 1978 року – у Київському державному інституті культури, де обіймав посаду заступника декана оркестрового факультету. Серед його учнів – відомі українські бандуристи Василь і Микола Литвини, Антоніна Мамченко, Світлана Петрова, Алла Шутько та інші музиканти, які згодом стали знаними виконавцями й педагогами.

Особливе місце в історії української музичної науки належить дослідницькій діяльності Андрія Омельченка. У 1968 році він захистив кандидатську дисертацію, присвячену розвитку кобзарського мистецтва в Україні. Це дослідження стало першим фундаментальним науковим узагальненням історії українського кобзарства, підготовленим професійним бандуристом. Учений систематизував значний масив історичних матеріалів, простежив еволюцію кобзарської традиції та окреслив її роль у формуванні української національної культури. Його праці сприяли утвердженню кобзарства як самостійного напряму українського музикознавства.

Він був ініціатором випуску низки перших в Україні навчально-методичних видань під загальною назвою «Бібліотека бандуриста», упорядником кількох збірників для бандури. Омельченку належить перше в українському музикознавстві фундаментальне дослідження «Розвиток кобзарського мистецтва на Україні» (1968). Досліджував народну музику, кобзарство (кн. Народні співці музиканти в Україні — К. 1980). Упорядник збірників п'єс для бандури. Автор навчально-методичного посібника «Школа гри на бандурі» (1975, 1979, та пізніше посмертно у співавторстві з С. Баштаном в 1984, 1989). Автор понад 90 статей та редактор 46 нотних видань.

Помер Андрій Федорович Омельченко 9 травня 1981 року в Києві. Його творча й наукова спадщина залишається важливою складовою української музичної культури. Праці дослідника, методичні розробки та педагогічні принципи й сьогодні використовуються у підготовці бандуристів, а його внесок у вивчення історії кобзарства став міцним підґрунтям для подальших наукових досліджень.