Український поет Левко Боровиковський написав понад 600 байок

Левко Боровиковський народився 1806 року в невеличкому селі с. Мелюшки Хорольського повіту Полтавської губернії в родині дрібного поміщика. Дід поета, миргородець Лука Боровик, походив зі старовинного козацького роду. Він добре малював і грав на гуслях. Свій хист дід передав нащадкам: сину Івану та онукам. Левко Іванович зі своїми синами також захоплювався малюванням. Унаслідок цього Боровиковських селяни по-вуличному називали Маляренками, а куток, де вони мешкали, - Маляренківщиною.

Читати й писати Левко навчився вдома. Потім продовжив навчання у повітовому училищі в м. Хоролі (1818-1822) та у Полтавській гімназії (1822-1826). У 1826 р. Левко став студентом Харківського інституту, вступивши на філологічний факультет. Вивчав латину, французьку та польську мови, а також історію і географію.

Чималий вплив на Боровиковського мав поет Петро Гулак-Артемовський. Саме він спонукав студента почати збирати український фольклор, матеріали для українського словника (йому він присвятив багато років, на жаль, так і не завершивши роботу) та навіть писати власні твори.

У 1828 році на шпальтах журналу "Вѣстникъ Европы" з'явилася поема Левка "Пир Володимира Великого". Тоді ж була написана балада про відважного козака "Смерть Пушкаря". Відтоді жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного характеру з драматичним сюжетом стали основним напрямком поетичної творчості літератора.

До речі, свої перші твори Левко писав російською, та невдовзі перейшов на рідну мову, саме ці роботи знайшли відгук у серцях українців. За роки студіювання були написані "Гайдамаки", "Бандурист", "Ледащо", тоді ж перекладав Горація. Його адаптація набула милозвучності української пісні.

По завершенню навчання отримав ступінь "кандидата за отличие" та отримав призначення в Курську гімназію. Шість років пропрацював викладачем історії, латини, завідував бібліотечним відділенням. Там Левко Іванович виступав за поширення освіти для бідного населення. Окрім того, не покидав і пера. Написав чимало нових творів, підготував до випуску збірку віршів.

Восени 1837 р. Боровиковського перевели до Новочеркаської гімназії. Відомо, що в цей період ним написано кілька віршів, які не були надруковані за життя поета. Згодом Левко Боровиковський переїхав до Полтави, влаштувався до гімназії й викладав латину. Потім отримав місце у Полтавському дівочому інституті. Тоді ж там працював і Гулак-Артемовський. Обидва поети часто обговорювали нагальні питання літературного та творчого життя. Левко продовжував збирати фольклор, писав байки, балади.

У 1841-му в Петербурзі Євген Гребінка видав альманах "Ластівка". Поряд із творами Тараса Шевченка та Івана Котляревського були опубліковані праці Боровиковського – поезії "Волох", "Розставання", "Чорноморець", "Палій", "Зимній вечір", а ще одинадцять байок і понад сто прислів'їв і загадок.

Левко Іванович також писав прозу, на жаль, ці твори втрачені. Байкам пощастило більше, ще за життя літератора їх знали, неодноразово друкували. Чимало висловів із його робіт стали народним фольклором, зокрема: "Найлучча птиця – ковбаса!", "Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік", "Сова хоть спить, та кури бачить", "Мор, голод і війна – то страшні людоїди, а ще страшніші – злі сусіди" та ін.

За своє творче життя цей український поет написав понад 600 байок та прибаюток (відомо 195), 24 балади і думи, в основу яких клав, як правило, народні перекази, повір’я, переклав низку творів Горація, Федра, Адама Міцкевича та інших класиків; підготував до друку 200 українських народних пісень і 1200 прислів’їв та приказок. Як уважний публіцист, він запам’ятався ґрунтовною літературознавчою розвідкою “Обзор литературы малороссийской, народной и писательной”.

Він був першим українським поетом, котрий залишив бурлескну манеру, започатковану Іваном Котляревським, і, зрештою, став одним із перших українських романтиків, розвиваючи в нашій літературі поширений у Європі жанр, щоправда, виключно на народній основі.

26 грудня 1889 року Левко Боровиковський помер. Похований недалеко від садиби. Могилу розшукали хорольські учні під керівництвом учителя-краєзнавця Ходосова. У 1961 році на могилі встановили цегляний обеліск. У 1986 р. його замінили мармуровим пам'ятником.